Російські окупанти безжально розстрілюють ні в чому не винних людей. 17 березня у Бучі, яка вже стала однією з найгарячіших точок на карті війни, на очах у 14-річного Юрія застрелили його батька — 47-річного Руслана Нечипоренка. Чоловік із дитиною пішли за гуманітарною допомогою — без зброї, з білими пов’язками, але окупант стріляв у багатодітного тата на ураження — в серце… Ми розшукали вдову Руслана Аллу, яка розповіла подробиці цієї трагедії. Пишуть Факти
«Я корінна жителька Бучі, тут народились наші троє синів. Старший вступив до університету на другий курс, молодший — школяр. Руслан працював юристом, обожнював риболовлю, чудово готував, — розповіла «ФАКТАМ» вдова Алла Нечипоренко. — Я працювала у дитячому садочку. 24 лютого ми почули вибухи, згодом дізнались, що почались бої в Гостомелі.
Ситуація не видавалася критичною, ми залишились вдома. Сини були скаутами, вони вміли виживати у складних умовах, у нашому приватному будинку були консервація, продукти. Під час повітряних тривог ми ховались у підвалі. Коли ж було тихо, Руслан працював біля дому, обрізав сад, хоча я казала йому, що це небезпечно, але він не боявся. Невдовзі окупанти прийшли і в наше місто, вибратись звідти стало неможливо.
Не було світла, газу, води. З моїми батьками, які теж мешкали у Бучі, ми щодня зідзвонювались в обід, бо берегли зарядку. Але місцеві ще могли піти у центр і взяти гуманітарну допомогу. Руслан в мене досить активний, непосидючий, він взяв меншого сина, 14-річного Юру, і вони на велосипедах поїхали на одну з вулиць. Та раптом з-за будинку вийшов російський військовий. Руслан мав білу пов’язку на куртці, син теж. Коли ворог запитав, куди вони, відповіли, що за харчами. Підняли руки і сказали, що нічого протизаконного не роблять, зброї нема. Руслан саме відвернувся глянути, як там дитина. Але солдат у цю мить вистрелив у Руслана — поцілив у серце та голову. Чоловік впав й помер. Син благав не чіпати його, але ворог вистрілив і в дитину. Дві кулі поцілили у руку. Син впав, окупант стріляв ще в голову, але поцілив у капюшон. Після того ворог пішов. А мій син, пролежавши кілька хвилин, побіг у підвал дитячого садочка, де я працювала. Там йому надали першу медичну допомогу. Після того син прибіг додому, і його голос я почула через бетонний паркан. Він сказав, що тата вбили. Я не могла повірити. Перепитувала, може, то просто поранення. Але дитина розповіла, що стріляли прицільно, тато впав і встиг лише сказати «а-а-а». І все. Він помер з відкритими очима…»
За словами вдови, коли про трагедію дізнались її батьки, які, як зазвичай, зателефонували в обід, мама Алли пішла до окупантів просити, щоб дозволили забрати тіло. Їй відмовляли. Лише на другий день дали забрати тіло зятя додому.
«Руслана ми поховали на території нашої садиби. Допомогли нам хлопці викопати яму, ми загорнули чоловіка й самовільно поховали. Нам сказали, щоб хтось посвідчив цю смерть. Тому звернулись до священника. Він порадив покласти документ на тіло, сфотографувати і зробити коротке відео…
Наступного дня стало відомо, що проводиться евакуація від мерії Бучі до Білогородки. Разом із синами ми пішли. Вчепили білі рушники, пов’язки. Взяли ще маму чоловіка. Ми розуміли, що орки обшукують і забирають у людей все… Найстрашніше було пройти те місце, де розстріляли мого Руслана та поранили дитину. Лунали вибухи постійно.
Перейшли залізничний переїзд, а там на танках вороги, їздять з автоматами і контролюють все. Ми йшли і кожної секунди прощались з життям. Раптом нас перепинив російський солдат. Я благала: пустіть, в мене дитина поранена, треба у лікарню. А той запитав, що сталось. І тут мій Юра каже, що його поранив російський військовий… В ту мить я подумала, що вже все.
Але солдат відпустив нас, і ми автобусами евакуювались з Бучі. Я вже була у поліції та дала покази. Тоді довелось приїхати до Києва, в «Охматдит», щоб зафіксувати всі поранення сина. Наразі Юрію потрібна медична допомога — він отримав кульове поранення в руку — в передпліччя та палець. Але його життю нічого не загрожує.
Я хочу, щоб весь світ знав про цих катів! Вони вбили ні в чому не винну людину! У нас було стільки планів на життя, ми планували відсвяткувати моє 50-річчя, одружити діток, дочекатись онуків. Але кляті рашисти все зруйнували. Вірю, що після перемоги ми повернемось додому і зможемо мого Руслана поховати на цвинтарі…»
